Василь Макух

Рішенням Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини від 11 жовтня 2018 р., могили правозахисника Макуха В.О. та його дружини Макух Л.І. рекомендовано до затвердження управлінням культури, національностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації і подальшого занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

До вашої уваги - стаття про цю пам'ятку, підготовлена для Зводу памяток історії та культури України завідуючою відділом сучасності Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького
Надією Шейміною

Могила В. О. Макуха 

Похований на цвинтарі ж/м Калинівський (раніше – Клочко).
Похований Макух Василь Омелянович (14.11.1927, с. Карів, Рава-Руський (нині Сокальський) р-н, Львівська обл. – 06.11.1968, м. Київ) – політв’язень сталінських таборів, учасник руху опору на Дніпропетровщині.
Народився в багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його переконання, як українського патріота-націоналіста, формувалися під впливом національно-свідомих, працьовитих батьків та чільних учасників національно-визвольної боротьби – братів Миколи та Петра Дужі. Великий вплив на світогляд В. Макуха мали також відвідування читальні товариства «Просвіта», де він мав доступ до патріотичної літератури та спілкування зі своїми старшими друзями, які являлись членами ОУН.
У 1944 р. Василь Макух добровільно став на шлях боротьби з пригнічувачами українського народу, але вже в листопаді того ж року він потрапив до рук співробітників НКВС. На допитах назвав себе М. Христославенком і, скориставшись слушним моментом, здійснив втечу з пересильного пункту.
Наприкінці 1944 р. добровільно вступив до лав Української Повстанської армії (УПА), головною метою якої було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях. Василя Макуха опреділили у військову розвідку, де він отримав псевдонім «Микола». Займався пропагандисткою роботою.
До 1946 р. неодноразово разом з побратимами приймав участь у сутичках з бійцями каральних загонів НКВС. Декілька разів із боями переходив радянсько-польський кордон з метою встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 р. «Микола» (В. Макух) разом із повстанцем «Білим» розвідуючи навколишню обстановку, щоб встановити місце дислокації загону НКВС, наштовхнулися на радянських прикордонників і вступили з ними в бій. Під час сутички Василя Макуха було поранено – одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна.
15 лютого 1946 р., непритомним, він опинився у стінах Великомостівського районного відділу НКВС. Витримавши важке слідство з тортурами у львівській тюрмі «Бригідки», 11 липня 1946 р. військовим трибуналом Львівського гарнізону по кримінальній справі П-27504 за ст. 54-1 «б» та 54-11 Карного Кодексу УРСР був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна.
Ув’язнення відбував у Дубровлазі на станції Потьма Мордовської АРСР та в таборах Сибіру, де відрізнявся серед інших в'язнів своєю незламною волею та націоналістичними поглядами, які ніколи не приховував.
18 липня 1955 р. В. Макух звільнений з ув’язнення і висланий на спецпоселення. У засланні познайомився з Лідією Іванівною Запарою, яка була родом із м. Дніпропетровськ, та відбувала 10 років каторжних робіт у віддалених таборах Сибіру та на 5 років заслання за звинуваченням у зраді Батьківщині. Після звільнення Лідія Іванівна повернулась до Дніпропетровська, куди після остаточного звільнення 6 квітня 1956 р. переїхав і Василь Макух. Невдовзі в пари народилося двоє дітей – донька Ольга та син Володимир.
У Дніпропетровську В. Макух працював на шкідливому виробництві в цеху вогнетривів заводу «Промцинк». Після погіршення стану здоров’я через шкідливі умови праці влаштувався майстром з ремонту побутової електротехніки. Паралельно з роботою навчався: у вечірній школі отримав середню освіту та спробував вступити до Дніпропетровського державного університету. Але через те, що він мав судимість за політичними статтями, то йому відмовили в прийомі.
Все своє життя він не сприймав радянської влади, його боляче вражала русифікація України, приниження української мови. Проживаючи в умовах національного безправ’я, В. Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Листувався зі значною кількістю людей, серед яких було чимало тих, з ким познайомився, перебуваючи в таборах; наприкінці кожного листа писав: «Слава Україні!». У повсякденному житті Василь Макух також не приховував своїх політичних поглядів, через що постійно знаходився під негласним наглядом співробітників Комітету державної безпеки (КДБ).
Наприкінці жовтня 1968 р. Василь Макух відвідав батьків у своєму рідному селі Карів. А вже 3 листопада 1968 р. несподівано виїхав до Львова, а звідти Києва. 5 листопада 1968 р. на Хрещатику, який у цей предсятковий день був переповнений людьми, Василь Макух зайшов до під”їзду дому № 27, облив себе бензином та підпалив. Потім охоплений вогнем вибіг на вулицю та почав вигукувати: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел привернув увагу всіх: міліціонери намагалися загасити вогонь, але це їм не вдалося, а знесилений Василь Макух впав на землю.
У лікарні, куди його доставила машина швидкої допоми, медики намагалися врятувати життя жертви самоспалення. Але 10 листопада 1968 р. він помер від великої кількості опіків. 6 листопада 1968 р. прокуратурою Ленінського району міста Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха через акт самоспалення. Його тіло доправили до Дніпропетровська, де 14 листопада 1968 р. поховали на кладовищі ж/м Клочко.
Василь Омельянович Макух був першим у Європі, хто спалив себе через націоналістичні переконання. Сам він, незадовго до трагічного самоспалення заявив другові, що йде на таку смерть «із радістю». Акт самоспалення, вчинений Василем Омеляновичем, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, свідками якого були сотні людей, в обстановці загальної втоми і пригніченості, викликав разюче слабку реакцію серед українців. В Україні акт самоспалення Василя Макуха тривалий час повністю замовчували.
Але зовсім іншою була реакція за кордоном, де за ініціативою українських дисидентів про цю подію відразу ж повідомили радіостанції «Свобода» та «Голос Америки». 5 листопада 1968 р. ввечері зарубіжні «ворожі» радіостанції повідомили приблизно наступне: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…».
Похований 14 листопада 1968 року на цвинтарі житлового массиву Калинівський ( раніше ж/м Клочко).
На могилі встановлено стелу із полірованого чорного граніту зі зрізаним кутом у горі ліворуч. На лицьовому боці пам’ятника – меморіальний напис.

Джерела
1. Василь Макух – людина, яка згоріла за Україну [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/24770217.html.
2. Гармаш Надія. Він сподівався, що Україна прокинеться... // Слово просвіти. Ч. 38 (363), 2006. 21 вересня. С. 7, 10.
3. Довгань Сергій. Вогонь протесту. Самоспалення Василя Макуха у 1968 році на Хрещатику освітило радянські злочини // Україна молода, 2004. 5 червня [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/194/163/6839/.
4. Макух Василь Омелянович [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/
5. Макух Василь Омелянович // Біля витоків Незалежності. Упор. і ред. М.Сидоржевський. К.,2011. С. 100 – 105.
6. Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. C. 419 – 421.
7. Нечипоренко Микола. Смолоскипом осяяв Хрещату дорогу. Сільські вісті, № 64 (17895), 2006. 6 червня.
8. Пам’яті героя (про В.Макуха) // У боротьбі за волю України. Кн. 2. Львів, 2003. С. 75 – 78.
9. Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. К.: Смолоскип, 2012. С. 447 – 448.
10. Сахаров Генадій. Забутий герой України. Українська газета, № 21 (69), 2006. 1 червня.
11. Сидорук Аркадій. Людина-смолоскип [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/34776.
12. Франко Петро. Василь Макух – політв’язень, патріот... ГЕРОЙ! Українська газета 18-31 грудня 2008р. №45 (185) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1196183982.html.
13. Шейміна Н. М. Трагічні форми протесту в історії дисидентського руху в 60 – 70-ті роки ХХст. Україні. С. 322-3125 // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. Вип. №8, К., 1999. 486с.

Надія Шейміна

Додаток
У 2008 р. у місті Донецьку, на вшанування пам’яті Василя Макуха та Олекси Гірника, було відкрито музей «Смолоскип».
У м. Дніпро на житловому масиві Калинівський згідно рішення №897-р від 26.11.2015 «Про переіменування топонімів м. Дніпропетовська» Дніпропетровсккого міськвиконкому з’явилася вулиця імені Василя Макуха.
26 січня 2017 р. у місті Києві на Хрещатику на будинку №27 відкрито меморіальну дошку на честь Василю Макуху. Дошка прямокутної форми із кольорового сплаву метала з викарбуваним погрудним зображенням чоловіка у піджаці та вишиванці з зав’язками та малюнками на грудях. Напис: «На цьому місці 05.11.1968 року український патріот Василь Макух здійснив акт самоспалення на знак протесту проти комуністичного тоталітарного режиму й агресії СРСР проти Чехословаччини».
Новозбудований міст у місті Празі в районі Вршовіце з травня 2018 р. носить ім'я Василя Макуха.
Фільм Олександра Рябокриса про Василя Макуха «Без права на славу»:
Фільм про Василя Макуха «Вільний син невільного народу» став переможцем міжнародного фестивалю екранного та сценічного мистецтва «Кінологос». Видатний український кінорежисер Леонід Мужук назвав фільм «згустком енергії», «концентрованим психологічним ударом кінематографічними засобами по свідомості й мисленню».

Підтримати публікацію на fb.